Нотатки самотньої

Війна для сильних. Натягнувши на себе кільканадцять років тому оболонку сірого сенситива, я й досі не можу навчитися відпускати людей. Не уявляю, якою силою має бути наділена жінка, аби чекати чоловіка з фронту. Скільки віри має бути в її серці, аби вона продовжувала й далі ходити на роботу, виховувати дітей, харчуватись вдень та спати вночі. Погодься, її життя, як і життя її коханого вояки, ніколи не стане таким, яким було «до», але вона, наче й не помічаючи цієї карколомної новини, продовжує крокувати разом із ним, на відстані у сотні кілометрів.

Моєму захопленню немає меж. Здається, Господь спеціально наділив деяких з нас резервом із силою волі. На випадок, якщо ми віддамо своє серце моряку або якому-небудь солдату. Мій звичайнісінькій ранок починається чаєм з кружок, які, начебто, досі бережуть в собі шепіт усіх наших розмов, що ми колись поділяли з ніччю. Післяроботній вечір обвіяний молитвами й думками про усіх тих, хто щомиті ризикує за мою можливість випити той ранковий чай та піти опісля на роботу. Безтурботне буття втрачене. Навіщо ти з’явивсь в моїй реальності?

Я пам’ятаю нашу розмову, яка усі ці місяці знову і знову лунає в моїй голові. Ми розмовляли про війну. Це вперше я наважилась спитати тебе про неї своєю розповіддю про войовничих родичів. Я згадала свою улюблену Л.І., яка працювала медсестрою в шпиталі під час Другої Світової. З моїм прадідом вона познайомилась саме там, коли той пораненим опинився перед її інструментами. В нього була дружина і син, але, як ти тоді сказав, війна об’єднує. Наче довбаний ПВА, який я всім серцем ненавиділа в дитинстві, війна склеює новий світ, що є, здається, повністю відділеним від того, нашого, де щоранку п’ють чай і щоночі надсилають молитви на фронт. Інколи мене переслідує відчуття, що молитви й думки – єдиний місток, який щодня об’єднує сотні душ з тих світів. Мої грішні думки дозволяють собі малювати картини твого кохання і стосунків під дзвонами зброї ворога. І це нормально. Зізнаюсь, я не бачу жодного сенсу воювати чоловіку, в якого нема коханої жінки; жінки, яка кохає, дбає і чекає; яка одним лише своїм існуванням надихає його на нові перемоги. Тим більше, ти занадто хороший для самотності. Самотність би тебе не обрала. Вона обирає інших, чужих, а тобі, здається, все напрочуд знайоме і близьке у цьому світі. Навіть величезне й швидке, до бісиків моторошне для мене місто ти називаєш своїм домом. Тому, й з жінками у тебе все OK, я впевнена. До речі, я невпинно захоплююсь жінками, яким все ж вдається бути поруч з сучасними воїнами, адже в стосунках із останніми важливо ненароком не перетнути ту ледве помітну межу наївно-підліткового фанатизму, коли в жінку наче вселяється альфа-самець і вона починає відчайдушно танцювати шлюбний танок навколо солдата: писати смс, бажати солодкої ночі та кликати в гості. Відволікаючись від теми: кликати в гості небайдужого чоловіка – доволі гниле діло, якщо в твоєму мозку живе клаптик принцесячої жіночності. Проектор замріяної голівоньки стовідсотково прокрутить картину вашого подружнього життя, і там, закладаюсь, буде цей стіл, цей чай, цей він. Тому, не звикай до хорошого.

В свої двадцять з хвостиком у мені живе душа, якій за сорок, та розум наївного підлітка, що й досі вірить у кохання з першого погляду й до смерті, священну силу свідомого шлюбу та легенду червоної нитки про людей, які створені одне для одного. Через місяць той хвостик стане ще довшим і, здається, він торкнеться й розміру розчарування в людях та власній реальності. В свої 18+ я намагаюсь приборкати материнський інстинкт собакою поруч, а в роботу закохуюсь лишень за допомогою можливості читати у вільну хвилину. Я не бачу сенсу у тому, на що витратила п’ять з половиною роки свого життя, насолоджуюсь самотністю і не дивуюсь творчості, яку мені час від часу присвячують. Здається, криза знов прослизнула в мій сповнений турбот мозок. Криза в мені та моїй Україні.

З Днем незалежності, моя залежна країно!